English
"Традиційне вбрання українців"
Традиційне українське вбрання є одним із символів українства, складовою, без якої немислима національна ідентичність українського народу. Що являє собою традиційне українське вбрання і чому інтерес до нього не зникає в сучасному урбанізованому суспільстві?
Перше, з чим асоціюється українське традиційне вбрання, це, безумовно, вишита сорочка. Це той чи не єдиний елемент, який і сьогодні є достатньо актуальним у гардеробі українця. Українська вишиванка є одним з небагатьох національних брендів, відомих в усьому світі. Сорочка — один з найдавніших видів одягу наших пращурів. Матеріалом виготовлення сорочок в українців здавна служило конопляне та лляне полотно. Українська сорочка мала безліч локальних варіантів — як у назві (“кошуля”, “морщинка”, “опліч”, “підрамник”, “призбирка”, “рубатка”, “сорочина”, “хлоп’янка”, “чумачка”), так і в конструктивних особливостях крою.
Треба зазначити, що вишиті сорочки у сільському костюмі з’явились не раніше середини XVIII ст., хоча традиційна українська вишивка бере витоки з X–XI ст., коли гаптування було достатньо поширеним серед феодальної знаті. Потужним поштовхом для розповсюдження вишивки у сільському народному костюмі були поміщицькі майстерні кінця XVIII – початку XIX ст., в яких жінки-кріпачки вишивали побутові речі для панів. Але якщо у панському середовищі вишита золотом чи сріблом сорочка була ознакою соціального статусу, то в народній уяві сорочка як найближчий до тіла предмет одягу ототожнювалась з магічною силою, схованою у тілі людини.
Сорочка виступала символічним замінником людини. Траплялося, що сорочку вдягали навиворіт від зурочення. За повір’ям, продати свою сорочку означало продати своє щастя. До хрещення дитину не вдягали в сорочку, а тільки сповивали пелюшками. Сучасна традиція не купувати до народження дитини одяг має своє коріння у народних уявленнях про те, що одяг (сорочка) є символічним тілом людини і до народження нового тіла не можна виготовляти одяг для нього. За поліськім звичаєм перед тим, як вперше одягти дитині сорочку, в неї вдихали (“хукали”) повітря ніби душу. Безплідні жінки вдягали сорочку жінки, яка мала дітей; тобто відбувався акт заміни безплідного тіла плідним. І навпаки, для переривання вагітності жінки спалювали свою сорочку або її клаптик з вишитим на ньому іменем. Цікавими є також відомості про особливості крою першої сорочечки дитини, яка мала вигляд балахону без рукавів. Така “недошитість” сорочки відповідала уявленню про дитину як про недієздатну особу.
Особливе місце займала весільна сорочка, що готувалася заздалегідь. Весільна сорочка, яку шила молода для свого нареченого, символізувала його “нове народження” при зміні свого соціального статусу. Менш помітним, але не менш важливим символічним елементом вбрання був пояс. Окрім свого утилітарного призначення підтримувати натільний одяг, пояс ніс забуту тепер функцію залучення людини в простір культури. Невипадково відсутність пояса фіксується в обрядах, пов’язаних з культом природи, її життєвими циклами, приміром, на свято Івана Купали. Пояс віддзеркалював подвійну сутність людини як біологічної та соціальної істоти. Його центральним положенням на фігурі фіксувалося місце поєднання / розмежування сакрального верху та матеріально-тілесного низу. Семантика поясу була тісно пов’язана з ідеєю плідності, сексуальної сили, дітонародження. Пояс як атрибут ритуального персонажа був пов’язаний з поняттям фертильності, сексуальної зрілості, що й ілюструють численні етнографічні матеріали. В традиційній свідомості пояс був тією межею, що відокремлювала фізіологію від культури.
Ймовірно, що це значення межі закладено і в одній з назв доморобного поясу — крайка, тобто “кордон”, “кінець”, “берег”. Сприйняття пояса як кордону проявлялося в обрядах, пов’язаних з першим вигоном худоби на пасовище. Ритуал проходження худоби через пояс мав забезпечити повернення та єдність худоби з житлом, убезпечити її від дикого звіра.
Традиційний тканий пояс часто фігурує в дівочих ворожіннях на весілля. Ритуальне розв’язування червоного пояса, його розкладання, переступання через нього мало полегшити пологи. Натомість відсутність пояса свідчила про загрозу з боку персонажа, що належав до неосвоєного світу дикої природи, а відтак наявність у нього нечистої сили та відсутність фертильного статусу. До таких народна традиція відносила хтонічні міфологічні персонажі (русалок, мавок, берегинь), а також відьом — всі вони були одягнені в сорочку без пояса. І навпаки, наявність пояса захищала людину від злих, демонічних потойбічних сил; пояс усвідомлювався як охоронний знак.
Особливе значення пояса фіксується в ритуалах життєвого циклу. У тріаді “народження — життя —смерть” пояс займає серединне положення і має вітальну, життєстверджуючу семантику: входження дитини в життя, включення її в соціум, становлення шлюбних стосунків, запліднення, сексуальна сила і т. п.
Зав’язування пояса на дитині підтверджувало її людський, окультурений статус. Померлу хрещену дитину обов’язково слід було підперезати — тобто факт причетності померлої дитини до світу людей фіксувався за допомогою пояса. Іноді пояс укладали поперек на дно домовини згідно з повір’ям, за яким при воскресінні небіжчик також мав бути підперезаний поясом.
Особливе значення надавалось весільним поясам червоного кольору, які пов’язувались поверх верхнього одягу. Такі пояси мали символічно-оберегове значення. При цьому часто роль пояса міг виконувати рушник, орнаментика вишивки кінців якого символізувала продовження роду. Як правило, це був мотив стилізованого дерева життя. Аналогічні мотиви ми зустрічаємо і у вишивці на тканих кольорових святкових поясах.
Окрім сорочки і пояса, незаперечним національним символом є головний убір — вінок.
Традиційно вінок сприймається як дівочий головний убір або як головний убір нареченої у весільному обряді. Натомість вінок в українській народній традиції має ширше символічне значення, оскільки фіксується не лише як дівочий головний убір або головний убір нареченої.
Приміром, відомо, що тим, хто запрошував гостей на весілля, давали як відзнаку віночок з квітів, що його вішали на руку.
В українській народній традиції наявність вінка фіксується в усіх регіонах України. Він широко побутує у різноманітних архаїчних ритуалах: календарних (купальських, обжинкових) та сімейних (поховальних, весільних, родинних). Найбільш архаїчними з-поміж перелічених є купальські та поховальні обряди, які були тісно пов’язані з культом предків та переходом в інший, “той” світ. Якщо в купальській обрядовості імітується ритуальна смерть-жертвоприношення, то у поховальній це є безпосереднє вирушання на “той світ”. Як купальським (літній поворот сонця), так і поховальним (перехід в інший світ) ритуалом забезпечували “перехід” від одного стану до іншого. Вінок як ритуальний язичницький символ був знаком посвячення вищим силам, знаком обраного, приреченого до відправлення на “той світ”. Кожен, хто опинявся на межі між двома світами, наділявся цим символом-оберегом.
Вінок був одним з основних атрибутів дівочих ворожінь. Так, у купальську ніч одну з дівчат обирали Купайлом, саджали її з зав’язаними очима в яму, наповнену вінками, які вона потім роздавала танцюючим навколо неї дівчатам, що по цих вінках ворожили. Високий символічний статус плетеного вінка-оберега стимулював і вибір матеріалу для його виготовлення: трав, квітів, листя. У зимовий період за браком живих рослин їхнє місце посідали інші природні матеріали — вовна, пір’я, прядиво, сухі злаки тощо, — які імітували природну фауну; при цьому прагнули зберегти праобраз живих плетених вінків.
Різноманітні вінкоподібні головні убори ускладнених форм як невід’ємний атрибут весілля є вже похідним явищем. В
они припускають використання різноманітних матеріалів-замінників — пір’я, стрічок, паперових квітів, металевих прикрас, вовни, хутра, воску.
Якщо вінок виконував ритуально-символічну функцію, тобто його носили у переходових станах, як-то: шлюб — перехід дівчина / жінка; поховальний обряд —перехід життя / смерть, — то інший жіночий головний убір — очіпок — був, власне, віковим маркером. Очіпок одягали на молоду наприкінці весільного ритуалу, коли знімали вінок.
На Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. у комплексі традиційно-побутового костюму існували декілька типів взуття: личаки, плетені з лика (переважно у Поліссі), постоли зі шкіри (Карпати і Закарпаття), чоботи з суцільнокроєною халявою та черевики з розрізною халявою (на всій території України). Але саме чоботи набули найбільшого соціально-символічного статусу у різноманітних обрядах сімейного циклу (народження, весілля, поховання).
Хоча чоботи були відомі з часів Київської Русі, але загальне поширення серед українських селян вони дістали тільки наприкінці XVIII ст. та в XIX ст. Дівочі черевики поширилися лише в XIX ст. Святкові чоботи, особливо для дівчат та молодиць, шилися з кольорового сап’яну (червоного, зеленого, жовтого), з орнаментально вистроченими закаблуками, високими підборами (“корками”) та мідними підківками.
Важливу статево-вікову символіку мав колір як самого вбрання, так і його декору (вишивки, аплікації, вибійки). При певних обрядових діях кольором підкреслювалась ритуальна значимість костюму персонажів. Крім того, колір міг бути регіональним маркером одягу.
Так, найбільш повноколірним був костюм молодої жінки, яка була спроможна продовжувати рід, народжувати дітей. Також яскравістю кольорів виділявся костюм дівчини “на виданні”, який демонстрував її готовність до шлюбу. І навпаки, для одягу жінок старшого віку, котрі вийшли з фертильного стану, були характерні значно стриманіші кольори аж до повної їх нівеляції.
У цьому сенсі одяг людини похилого віку у символіці наближався до одягу дитини. Людина старшого віку, відмовляючись, іноді навіть підсвідомо, від яскравих кольорів, наближалася до переходу в інший світ. До речі, ця традиція залишилась і до наших днів. Про молоду жінку, яка вбирається у стримані, неяскраві кольори кажуть, що вона себе “заживо ховає”. Звідси, очевидно, витікає символічне кольорове навантаження сучасного “офісного” костюму з його обов’язковою сіро-чорною гамою — щоб використання яскравих кольорів не відволікало від роботи, а у випадках з жіночим вбранням — не акцентувало на сексуальності.
Окрім кольору, важливу роль, особливо у регіональній самобутності українського вбрання відіграє його орнаментика. Найбільш давньою вважається орнаментика його тканих елементів: наміток, сорочок, опинок, поясів. Вона являє собою геометричні мотиви (прості смуги, квадрат, ромб), що, власне, продиктовано самою технологією ткання. Можна стверджувати, що ткацтво передувало вишивці. Вишивки, які базуються на лічильних техніках: занизування, низинка, настилування та інші, — імітують перебірне ткацтво, з якого, очевидно, вони й походять. Логічно, що більш давні орнаментальні мотиви — саме геометричні. Вони становлять основу всієї української одягової орнаментики і характерні для всіх без винятку регіонів України. Разом з тим геометрична орнаментика не вичерпує всього багатства вишитих елементів одягу. Поряд з геометричними мотивами побутують і рослинні. В часовому відліку вони є пізнішими, проте часто на одному виробі (приміром, на сорочці) спостерігаємо співіснування двох мотивів — геометричного та рослинного. Причому рослинний мотив, як новаційний, змінює геометричний у тих місцях, які мають більше візуально-декоративне навантаження (рукави, погрудки), тоді як геометричний орнамент залишається на підтичці (внизу сорочки). Станок сорочки, який шиють з купованого фабричного полотна, вишивають рослинними мотивами, а підтичка, яка залишається шитою з лляного домотканого полотна, зберігає давню геометричну орнаментику.
Домінування рослинної орнаментики спостерігається переважно у прикордонних західних районах України, що мали етнокультурні контакти з сусідніми народами (поляками, словаками), традиційна культура одягу яких характеризується саме рослинною орнаментикою. Найяскравішим прикладом рослинної орнаментики є вишивка Сокальщини та Яворівщини.
Розмаїття природних зон, своєрідність шляхів соціально-економічного та етнокультурного розвитку окремих земель України вплинули на формування певних регіональних комплексів традиційного українського вбрання: поліського, лісостепового, степового та карпатського.
При спільності символіки окремих елементів одягу кожен з лісостепових регіонів має свої характерні риси, які набувають статусу його регіональних символів. Такими регіональними символами є як окремі елементи одягу, так і цілі комплекси вбрання.
Лісостеп охоплює сім регіонів: Волинський, Галицький, Опільський, Подільський, Середньо подніпровський, Полтавський і Слобожанський. Найбільш яскраво символіка кожного з регіонів представлена у жіночому вбрані.
Ансамбль з сорочки та плечового безрукавного і стегнового одягу створює художньо-емоційний образ кожного з цих регіонів через колористику, силует, поєднання різних текстильних виробів (як домотканих, так і фабричних). Для регіональних комплексів Лісостепу характерним є широкий спектр безрукавного плечового одягу (кабати, камізельки, безрукавки, шнурівки, кептарі, керсетки) в поєднанні з різноманітними варіантами стегнового одягу (літниками, димками, фартухами, опинками, горбатками, спідницями, плахтами, шарафанами). Волинське, галицьке і опільське вбрання розрізняється поєднанням широкої спідниці та приталеного безрукавного плечового одягу, тоді як для подільського, середньоподніпровського і полтавського вбрання більш характерним є стегновий одяг, який облягає стан, та безрукавний плечовий одяг, який здебільшого не фіксує лінію талії (позаду талія завищена). Слобожанський тип вбрання поєднує в собі ознаки двох попередніх варіантів.
При загальній подібності волинського, галицького та опільського комплексів кожен з них характеризується своїм поліхромним колоритом, різноманітною (від геометричних до рослинних мотивів) орнаментикою вишивок на сорочках та своєрідністю декоративного оздоблення плечового безрукавного вбрання. Вбрання Поділля є найбільш стриманим і архаїчним у порівнянні з іншими. Про це говорять і опинки (незшитий стегновий одяг, виконаний з домотканих тканин), і стриманий колорит сорочок (переважаючим є чорний колір з вкрапленням червоного), і омінування символічних орнаментальних мотивів (хрестів, ромбів, сварг) у поєднанні з технікою вишивки занизуванням, качалочками, гладдю.
Середньоподніпровський, Полтавський і Слобожанський типи при багатьох спільних рисах (наявність плахти, керсетки) мають свої відмінності у декоративному вирішенні безрукавного плечового вбрання, їхньому крої та колориті вишитих сорочок. Крім цього, вбрання Слобожанщини вирізняється з-поміж інших наявністю так званої парочки — приталеної кофти та рясної спідниці, пошитих з кубового ситцю.
Зона лісостепу і степу дуже змінилися за останні кілька століть. Колись лісостеп вкривали густі ряснолисті ліси з вкрапленнями степових галявин, а степ буяв різнотрав’ям та ковилами. Згодом внаслідок хліборобського освоєння вигляд обох природних зон стали визначати безкраї лани, які у лісостепу межують з рештками лісових масивів, а в степу — зі штучними лісосмугами. Традиційна культура українців обох макрорегіонів формувалась під впливом ландшафту, який можна позначити словом “поле” — неозорий простір під високим блакитним небом, з шовковим колоссям пшениці та жита, в якому мерехтять сині волошки та червоні маки.
Справжнім сплавом регіональних типів Лісостепу є одяг населення степової України. У ньому переплітаються традиції Поділля, Середнього Подніпров’я, Полтавщини, Слобожанщини.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. українське традиційне вбрання було як життєво необхідним компонентом побуту, так і одним з обрядових атрибутів. Сьогодні воно відсутнє у щоденному використанні і виступає лише як символ національної приналежності.
Українська культура вбрання була різноманітною, багатобарвною і привабливою. Щоб це твердження не було голослівним, ми обрали спосіб реконструкцій регіональних комплексів вбрання на основі автентичних речей (на відміну від аналогічних видань, де на фотографіях можна побачити лише окремі елементи одягу,а ансамблі вбрання показано за допомогою графічних реконструкцій), архівних описів, літературних джерел та багаторічних польових авторських досліджень. Представлені у книжці реконструкції були зроблені як автором видання за сприяння музейних працівників, так і самими музейними співробітниками.
